Одного разу я так загрався, що знепритомнів
Ерленд Лу
З пензлем чи без нього, Ольга Олійник ніколи не припиняла грати у ляльки. В дитинстві то були справжні перевдягання й вигадані історії, а тепер, на полотнах – символічні перевтілення, спровоковані реальними подіями. «Річ для гри» не може мати своїх подряпин саме тому, що вона не бере участі у написанні власної історії буття. Авторка відокремлює здивованих, покинутих, демонічних ляльок від абстракції фону, і таким простим прийомом перетворює їх на символи. Розпочинається гра з принципами мистецтва всередині самого твору: подібно до того, як картина відображає «дещо» важливе, побачене у житті, лялька відображає «дещо» хвилююче, підглянуте у людини. Жанр портрету дозволяє вимальовувати сюжет, який ховається за «обличчям», він – сцена без декорації, на якій слово має лише герой. Натомість, справжні пози, які є наслідками емоцій, досконалі риси, що існують тільки на обкладинках журналів, та тріщини, які з'являються на речах від нашого легковажного ставлення до них, видають належність ляльки до обох світів – людського та лялькового. Гасло авторки: «У кожній ляльці ми можемо знайти себе».
Так чи інакше, а C'est la vie – це спроба художниці навести лад у беззмістовності внутрішнього, яке прикривається змістовністю зовнішньою, спроба дослідити ляльковість людини – її щиру готовність до будь-якої гри з оточенням та оточуючими, навіть найжорстокішої. Програвши у змаганні з сучасністю, ляльки розпочали нову гру з глядачем – у виставковому просторі Я Галерея, який з 5 жовтня перетворився у поле захопливої гри, і хтозна, на чийому боці опиниться людина.
Анастасія Золотова